Небезпечна Говера

Тато привіз фотку з Говерли. Хто чув про загилблих, нехай знає, що тато бачив ці трупи, ці сльози, ці соплі....
А я мав іти з ним на Говерлу.

Шукаю я статтю про тих двох нещасних людей, хлопця і дівчину, їм по 25 років. Знайшов про постраждалих. Але мене "здивувало" ось що - про жертв два абзаци, про те, як Ющенко повз на говерлу - аж 10. Але все ж таки, знайшов більш-менш нормальну статтю -

"

Під час масового сходження на Говерлу разом із Президентом Віктором Ющенком, присвяченого 15-річчю Декларації про державний суверенітет України, загинули двоє людей. Ще двоє були госпіталізовані. За інформацією МНС, одна людина померла від серцевої недостатності через перепад атмосферного тиску.

"
Джерело - http://rivnepost.rovno.ua/showarticle.php?art=011116


все так заполітизовано. а в них були свої мрії, свої бажання. це були люди - а тут про цього президента. І тут втулили. Бо, бач, він також в той момент був на горі, "і бажав допомогти постраждалим", але аж так бажав, що зупинявся кожних 10 метрів.

Неділя. 4 січня.

Як і любий з днів, це й день був зимовий, адже зараз зима. Але саме сьогодні я знайшов щось нове в зимі - це своєрідна однаковість природи. Все сьогодні здалось таким однаковим, коли взявся щось сфотографувати, то таке враження, що всі кадри просто ідентичні! Це вина снігу? Чи стану душі, так сказати, зимового стану? коли таке враження, ніби ти замерз, не існує радості чи горя - просто нерухомість якась.

"чи є бажання розтопити кригу, яка оточує твою душу? " - питав я себе. відповідь - "Ні. я маю відпочити. І душа теж. "

дійсно...холод так розслабляє. нічого не хочеться робити, лише стояти і боротись, боротись за ту невеличку частку тепла. Але...

так хочеться бути таким, як в літі. таким швидким, цікавим, підтримувати розмову. таким розпеченим, гарячим. Таким.....теплим. І коли всі біля тебе, ти душа компанії, ТОДІ ти не розумієш, як тобі добре. Розумієш тільки зимою.

Сказати, що зима - це період, який просто треба перезимувати, то це означає зробити велику помилку. В зимі себе потрібно вдосконалити.

Тому я так і вирішив - перестану закриватись в обмеженому кругу людей з контакту, і скажу свої слова на весь світ - в цьому блозі.

Тим більше, що тут більше можливостей. Набагато більше.

Парадокс щоденника

"....за один страшний день, і за одну страшну ніч, острів Атлантида зник в просторах океану"
- Платон.
цю фразу промовляли очі, які бачили найстрашніше. Очі бачили і кричали про загибель великої нації, великої цивілізації, які жила і процвітала. За 24 години.
Ця аналогія приведена для того, щоб було легше зрозуміти міру часу - 24 години вирішують долю цілої нації, і для того, щоб надати тексту якоїсь впевненості. Мабуть.

хоча про яку впевненість може іти мова, коли час - це лише слова, які ви читаєте. Тут немає впевненості - слова вони можуть бути якими завгодно, вони можуть розтягуватись на віка, а можуть розказувати широкий відрізок інформації за кілька секунд. Залежно як написати.

В цьому весь парадокс щоденника - він то розтягується, то звужується. Залежно від подій, вони ж ніколи не бувають однаковими.
що ж впливає на слова? події? уява? думка? так, все правильно. що з цього має пріоритет? всі на рівних правах. все перемішується, і виходить така субстанція, яку люди називають "викид емоцій", або "аналіз дійсності, і подальшим написанням частин аналізу". чому частин? всього, про що ти думаєш, все одно не встигнеш записати...

але основна проблема, це не ,"про що написати", а як написати, щоб це зіграло таким самим захопленням для інших, як грало для тебе. В той момент. В ту секунду.

Ця фотографія символізує для мене простір (бачите небо?), замкнутість (ну, в траві, якась прив'язаність до землі), смерть (піка символізує смерть), і пост-соціалістичні нотки (окреслення будинків архітектури тої пори).
та це на перший погляд... якщо оглянути точніше, а саме - в яких умовах робилось фото, хто стояв поруч, і так далі, то враження зміняться, і скомбінують зовсім іншу субстанцію, яку буде важче передати словами. Ба, навіть неможливо.

Але перемістивши себе в іншу сферу, у сферу спогадів, я знаходжу в цій фотографії де жа вю - дійсно, щось подібне вже було. Не таке саме, але проекція минулого через нерівне скло на майбутнє. Лише суть і мораль - однакова.

Щиро Ваш.
Лев.